Розділ 4
ДЕМОКРАТИЧНЕ СУСПІЛЬСТВО
ТА ЙОГО ЦІННОСТІ
ТЕМА 4
ГРОМАДЯНСЬКА УЧАСТЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
сформувати розуміння соціальної згуртованості, солідарності та участі людей у житті суспільства.
висловлює власну думку, використовує приклади з повсякденного життя, щоб пояснити принципи та цілі діяльності неурядових організацій, політичних партій, громадських організацій, клубів, товариств. Оцінює роль громадських організацій, різних форм активності громадян у функціонуванні демократичного суспільства. Визначає форми суспільної активності громадян на рівні місцевої громади, регіону, держави. Демонструє готовність співпрацювати з іншими для розв’язання суспільних проблем.
виявляє готовність діяти як відповідальний громадянин територіальної громади, України та світу; усвідомлює відповідальність за використання форм соціальної активності громадян. Переконаний у важливості соціальної активності людини.
Участь громадян в облаштуванні власного життя є гарантією врахування їх інтересів іншими громадянами та владою. Які форми участі є ефективними та прийнятними для громадянського суспільства? Як якнайкраще реалізовувати громадські ініціативи?
Методичні прийоми для активізації пізнавальної діяльності
Міні-вистава «Інструмент»
Розіграйте діалог.
З якими твердженнями учасників діалогу ви згодні, а з якими ні? Чому?
Зазначте ключові поняття діалогу.
Інтерактив «Мозковий штурм»
Для чого люди стають громадськими активістами?
Міні-дискусія
Волонтерство: виконання функції держави чи задоволення суспільних інтересів?
Міні-дискусія
Чому відбуваються революції: через недолугість влади чи через активність громадян?
ГРОМАДСЬКІ РУХИ
Соціальна згуртованість, солідарність та взаємодія людей у суспільстві
Участь у політичному й культурному житті є одним з основних прав людини, визнаних у ряді міжнародних договорів з прав людини, починаючи із Загальної декларації прав людини, яка передбачає право на участь у державних і вільних виборах, право на участь у культурному житті суспільства, право на свободу мирних зібрань і об’єднань, а також право вступати у профспілки. Громадянські обов’язки також є основним принципом прав людини, а також є умовою для ефективного демократичного громадянства для всіх людей.
Участь громадянина — різностороння діяльність громадянина, що спрямована на життєдіяльність суспільства. Один громадянин може бути залученим до участі в кількох громадських об’єднаннях, громадських організаціях, бути активним членом політичної партії, водночас бути кваліфікованим працівником і хорошим сім’янином.
Досягти участі без повного спектра прав людини важко, фактично не можливо. Погане здоров’я, низький рівень освіти, обмеження на свободу вираження думок, бідність і т. п. — усе це впливає на нашу здатність приймати участь у процесах і структурах, які впливають на нас і наші права. Таким чином, без участі багато прав людини є важкодоступними. Саме через участь ми можемо побудувати суспільство, засноване на правах людини, розвивати соціальну згуртованість, щоб наш голос почули ті особи, що приймають рішення, домогтися змін, і в кінцевому підсумку стати суб’єктом, а не об’єктом нашого власного життя.
Участь громадян у владі вважається наріжним каменем демократії, і вона може відбуватися через різні механізми і форми на різних рівнях. Були розроблені кілька моделей участі, найперші і, мабуть, найвідоміші були сходи участі Шеррі Арнштейн (1969 р.). Дослідниця визначила вісім рівнів участі, кожен з яких відповідає градації від символічної участі громадян в одному кінці до форми повного керівництва громадян на іншому. Що вище люди на сходах, то більше влади у них під час прийняття рішень. Дві нижні сходинки — маніпуляції і терапія — не є участю, тому їх слід уникати. Наступні три — інформування, консультації та примирення — є чисто символічними, вони дають змогу громадянам мати голос і бути почутими, але їх погляди не можуть бути належним чином розглянуті можновладцями. Останні три кроки — партнерство, делегована влада і громадян- ський контроль — складають реальну владу громадян і повні форми участі громадян.
Важливими складовими громадської участі є соціальна згуртованість, солідарність та взаємодія.
Соціальна згуртованість — здатність суспільства забезпечити благополуччя всіх своїх членів, мінімізуючи дисгармонію у розвитку й уникаючи маргіналізацію людей. Поняття соціальної згуртованості близьке до ідеї соціальної солідарності, коли люди та їх групи мають спільність інтересів, одностайність, єдність думок і дій, співчуття їм.
Соціальна згуртованість є основою розвитку сучасного суспільства. Вона припускає активну участь громадян у вирішенні актуальних проблем його життєдіяльності, у подоланні соціальної ізоляції та соціальної дезінтеграції (бідності, бездомності, сирітства). Європейський Союз розглядає соціальну згуртованість як пріоритет соціальної організації, культурного, політичного життя, а її досягнення як важливу умову захисту прав і людської гідності.
Основні напрямки досягнення соціальної згуртованості:
створення міцної основи для стабільної та консолідованої демократії;
зниження надмірної і невиправданої майнової диференціації у суспільстві (зниження ризиків соціального розколу суспільства);
сприяння суспільній толерантності;
ресурсна допомога (освіта) незаможним;
підвищення громадянської громадської відповідальності, у тому числі відповідальності індивідів, груп, громад та інститутів.
Суспільство щодня зустрічається з викликами соціальній згуртованості, що обумовлені рядом причин:
соціальне розшарування;
зростання кількості людей, що потребують забезпечення суспільними ресурсами (збільшення частки літніх людей вимагає зростання фінансування їх догляду);
перехід від традиційної самобутності до розвитку мультикультурного суспільства;
нерівний доступ до нових інтернаціональних комунікаційних технологій.
Отже, соціальна згуртованість — це ідеал, а не мета, яку можна одномоментно досягти. Жодне суспільство не є повністю і постійно згуртованим. Згуртованість потрібно постійно підтримувати, удосконалювати й адаптувати відповідно до мінливих умов життєдіяльності.
Соціальна активність людини
Різні люди можуть брати участь у соціальному житті з різною інтенсивністю: одні особи лише цікавляться інформацією, інші ще і ходять на вибори, а треті ведуть активну соціальну роботу. Навіть залучення до одного виду діяльності може проявлятися по-різному: наприклад, один активіст може лише інколи брати участь у громадських кампаніях на правах виконавця, а інший є їх активним організатором, один громадянин може ходити на кожні вибори, а інший лише на особливо значущі для нього. Для визначення таких відмінностей існує поняття соціальної активності.
Соціальна активність — одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства в цілому), що відображає рівень спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних потреб, інтересів, цілей, ідеалів.
Активність притаманна всім живим істотам оточення. Головною функцією активності людини є адаптація природного та соціального середовища до своїх потреб. Тим самим людська діяльність забезпечує не тільки самозбереження виду, а й стрімкий соціальний прогрес, в результаті чого змінюється природа, суспільство, культура і сама людина, як об’єкт і суб’єкт власної діяльності.
Активність молоді розглянемо через призму вдосконаленої Роджером Хартом моделі участі Арнштейна. Харт заявив, що участь є одним з основних прав громадянства. Участь молоді можна також розглядати як форму партнерства молоді та дорослих. Існують різні ступені залучення молоді або відповідальності, залежно від місцевої ситуації, ресурсів, потреб і рівня підготовки. Сходи участі Харта ілюструють різні ступені участі дітей і молоді в проектах, організаціях або спільнотах. Існує вісім рівнів участі молоді:
Сходинка 8: Спільне прийняття рішень. Проекти або ідеї ініціюються молоддю, які запрошу- ють дорослих взяти участь у процесі прийняття рішень як партнерів.
Сходинка 7: Молодь — керує та ініціює. Проекти або ідеї ініціюються та перебувають під керівництвом молоді; дорослі можуть запропонувати надати необхідну підтримку, але проект може здійснюватися без їхнього втручання.
Сходинка 6: Дорослі ініціюють рішення з молоддю. Проекти ініціюються дорослими, але молоді люди запрошуються взяти участь в повноваженнях і зобов’язаннях з прийняття рішень як рівноправні партнери.
Сходинка 5: З молоддю консультуються та її інформують. Проекти ініціюються і керуються дорослими, але погляди молоді моніторяться, і вона повідомляється про те, як вони враховуються.
Сходинка 4: Молодь призначена, але її інформують. Проекти ініціюються і управляються дорослими; молодь запрошується грати певні ролі в рамках проекту, але вона знає рамки свого впливу.
Сходинка 3: Для видимості. Молодь отримує певні ролі в проектах, але вона не має ніякого реального впливу на прийняття будь-яких рішень. Існує помилково сформована думка (навмисно чи ненавмисно), що молодь бере участь.
Сходинка 2: Декорування. Молодь потрібна в проекті для того, щоб представляти одну з груп з обмеженими правами. У неї немає значимих ролей (окрім бути присутніми).
Сходинка 1: Маніпуляція. Молодь запрошується взяти участь у проекті, але вона не має жодного реального впливу на прийняття рішень. Присутність молоді використовується для досягнення інших цілей: здобуття перемоги на місцевих виборах, створення більш чіткого уявлення про заклад або залучення деяких додаткових коштів від установ, що надають підтримку участі молоді.
Очевидно, що дану схему можна застосувати і для характеристики співпраці влади з іншими групами громадян.
Отже, активність — це бажання брати участь у житті суспільства і сам процес участі.
Форми соціальної активності громадян:
демонстрації, мітинги, пікети, марші та походи
У політичній науці під терміном «соціальна активність» розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи організованих суб’єктів влади та стихійні дії натовпу. Це можуть бути акції як на підтримку системи, так і спрямовані проти неї. Особливим видом соціальної поведінки є голосування «проти» або неявка на вибори. Зазвичай соціальну поведінку розглядають як індивідуальну та масову, активну й пасивну, спонтанну та цілеспрямовану, лояльну і протестну, легітимну та нелегітимну, добровільну і примусову, автономну і мобілізаційну. Характер і спрямованість соціальної поведінки залежать від співвідношення об’єктивних (навколишнє соціальне середовище) і суб’єктивних (внутрішні спонуки людей) факторів. Найбільш вивченими формами соціальної активності є участь у масових заходах.
Існують різні способи класифікації соціальної поведінки і політичної участі.
Традиційна (конвенційна) участь достатньо рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для домінуючої політичної системи. До конвенційних форм участі відносять такі: 1) регулярна участь у голосуванні на виборах до державних органів влади; 2) постійна участь у місцевих виборах; 3) активна участь у діяльності однієї організації, що опікується проблемами спільноти; 4) активна діяльність у розв’язанні деяких проблем громади; 5) спроби переконати інших у доцільності участі в голосуванні; 6) активна робота, принаймні іноді, на користь тих або інших партій чи кандидатів на виборах; 7) контактування із представниками місцевого керівництва з приводу конкретної проблеми; 8) присутність на політичних зборах або з’їзді партії; 9) контактування із представниками керівництва місцевої громади або країни з приводу конкретного питання; 10) участь у створенні групи або організації для розв’язання певних проблем місцевого значення; 11) грошова підтримка партії або кандидата під час виборчої кампанії; 12) членство у політичній партії або громадській організації.
Нетрадиційна неконвенційна участь — відносно незвична поведінка, що кидає виклик встановленим інститутам і домінуючим нормам або відкидає їх. Неконвенційні форми участі поєднують: 1) участь в недозволених демонстраціях; 2) участь в бойкотах; 3) відмова від сплати податків; 4) участь в захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках у їхніх стінах; 5) блокування дорожнього руху; 6) участь у стихійних забастовках.
Розглянемо демократичні форми соціальної активності громадян більш детальніше.
Демонстрація — публічне висловлення вимог, побажань, суспільного настрою шляхом проведення ходи, мітингів й інших заходів в основному масового характеру. Демонстрації можуть набувати різних форм: маніфестацій, пікетів, бойкоту, захоплення громадських приміщень, блокад доріг та ін.
Мітинг — масова політична акція у формі публічного зібрання для обговорення актуальних по- літичних проблем, що цікавлять суспільну думку; масове зібрання з приводу злободенних проблем. Проведення мітингів і демонстрацій має давню культурну історію. Деякі дослідники пов’язують їх із християнською традицію проведення хресного ходу.
Пікетування — форма безпосередньої демократії, що реалізується у вигляді публічного вира- ження колективної або індивідуальної думки шляхом розташування громадян біля певного об’єкта з використанням плакатів, транспарантів й інших засобів наочної агітації. Особливий вид пікету — наметове містечко.
Марші та походи — пересування куди-небудь групи людей з метою презентації та поширення своєї позиції з певного суспільного питання.
Бойкот — спосіб висловлення протесту проти дій представників влади, який полягає в повній або частковій відмові підтримувати стосунки з представниками влади, брати участь у виборах, у роботі представницьких органів влади.
Страйк, як один з ефективних засобів досягнення економічних цілей, може набувати політичного забарвлення і бути могутньою зброєю у боротьбі трудящих за свої права. У країнах із сильними анархо-синдикалістськими традиціями, наприклад у Франції, Іспанії, Італії, усезагальний страйк застосовується для повалення уряду або відставки міністрів.
Специфічним засобом політичної участі громадян є громадянська непокора. Практикою політичної боротьби вона стала завдяки Махатмі Ганді, яку він використав спочатку в боротьбі за покращення життя індусів в Південній Африці, потім за права так званих недоторканних — найнижчої касти в Індії і, наприкінці, у боротьбі індійців за незалежність проти британського панування. В основі такої діяльності лежав принцип відмови від насилля, добровільного прийняття покарання та відмови від співробітництва зі злом. Його палкий послідовник Мартин Лютер Кінг ефективно використовував цю тактику в боротьбі чорношкірого населення за громадянські права.
Двома важливими формами громадської участі є опір і протест. Опір, як правило, повною мі- рою здійснюється в умовах політичного тиску, у демократичних системах домінуючою формою є протест. У якості однієї з форм політичного протесту може розглядатися електоральний абсентеїзм, тобто відмова від участі у виборах, або голосування «проти всіх».
Одним з крайніх форм політичної участі виступає політичний екстремізм, який відноситься до розряду політичного насильства. Екстремізм (лат. еxtremys — крайній) — прихильність у політиці та ідеях до крайніх поглядів і дій. Політичний екстремізм виходить з постулату про доцільність і правомірність використання насильства як засобу досягнення політичної мети. Прояви екстремізму, як правило, мають місце там, де відсутня гнучкість політичної системи (правлячої еліти) щодо вимог, у тому числі й екстремальних. Виокремлюють такі види політичного екстремізму: державний, організаційно-груповий та індивідуальний. Екстремізм часто асоціюється з тероризмом, хоча останній є лише одним з проявів першого. Тероризм народжується з крайнощів екстремізму, тому його слід розглядати як екстремальну форму політичної участі.
Отже, завдяки участі в житті суспільства особистість свідомо долучається до суспільно-політичних процесів, відбувається її входження в систему суспільних відносин, вона засвоює певні цінності, набуває досвіду, формує власні вподобання та переконання.
Методика
Інтерактив «Склади схему»
Об’єднайтеся в групи: складіть схему «Методи впливу громадян на життя громади». Після виконання завдання групи презентують результати роботи всьому класу.
Інтерактив «Інтернет»
Об’єднайтеся в групи: за допомогою мережі Інтернет знайдіть приклади участі громадян в управлінні суспільством.
Інтерактив «На сходинках»[1]
Запитайте учасників, що вони розуміють під терміном «участь молоді».
Частина 1. Що таке сходинки участі?
1. Роздайте схему сходів участі та поясніть, що це одна модель для роздумів про різні способи участі в ній. Коротко обговоріть різні рівні.
2. Розділіть групу на 8 малих груп. Виділіть одну ступінь участі кожній групі й попросіть їх підготувати коротку 2–3-хвилинну рольову гру для ілюстрації рівня, який вони отримали.
3. Коли групи будуть готові, запропонуйте їм представити свої рольові ігри по черзі.
4. Дозвольте поставити запитання або дайте час для коментарів між різними рольовими іграми, якщо учасники бажають.
Частина 2. Як ми беремо участь?
5. Попросіть учасників попрацювати індивідуально протягом 5 хвилин, намагаючись знайти приклади зі свого власного життя для щонайбільшої кількості з 8 рівнів. Попросіть їх подумати про те, що вони роблять у всіх аспектах свого життя: вдома, у школі, клубі, на роботі, у сім’ї та з друзями.
6. Потім попросіть учасників поділитися їхніми прикладами в невеликих групах по 4–5 чоловік. Під час обговорення прикладів попросіть учасників придумати ідеї для перешкод (те, що заважає їм рухатися вгору по сходах) та ідеї для створення сприятливих факторів (речі, які допомагають їм рухатися вгору по сходах). Вони повинні написати кожну ідею на окремому аркушу.
7. У той час, як групи обговорюватимуть, прикріпіть підготовлені надписи «Перешкоди» і «Сприятливі чинники» на стіні близько 2 метрів один від одного. Потім запросіть групи на пленарне засідання і попросіть їх прикріпити їхні аркуші на стіні під надписами.
8. Перегляньте два списки з учасниками. Попросіть роз’яснити будь-які неоднозначні заяви і спробуйте дозволити будь-які розбіжності між учасниками про позиціонування твердження. Тепер повісьте надписи «Контроль» і «Без контролю» на стіні під першими заголовками і попросіть учасників розсортувати кожен список на дві підгрупи списків залежно від тверджень про те, над чим вони мають (або можуть мати) контроль, або твердження, які залежать від зовнішніх чинників і які перебувають поза їх контролем.
9. Нарешті перегляньте положення папірців у чотири списки. Потім переходьте до оцінювання та дебрифінгу.
Дебрифінг та оцінка
Чи допомогла вам вправа мислити більш чітко про те, яку участь ви берете в різних сферах вашого життя? Що здивувало вас найбільше?
Як ви думаєте, участь молоді в цілому є високою чи низькою — у вашій школі, клубі, спільноті? Які причини?
Чи має значення, що молоді люди активно беруть участь або не беруть? Чому?
Чи вважають вони, що низький рівень участі — це результат в основному внутрішніх (психологічних) чинників, чи головним чином — це результат зовнішніх чинників?
Як люди почуваються, коли вони мають можливість брати участь у справжньому сенсі — іншими словами, коли їх участь є не тільки символічною?
Чи сподобалося б учасникам групи мати можливість взяти участь у більш високому «щаблі», ніж в якому вони беруть участь в даний момент? Якщо так, то в яких сферах? Які причини для цього, і які аргументи проти?
Чи сподобалося б учасникам групи мати можливість взяти участь у більш низькому «щаблі», ніж у тому, у якому вони беруть участь в даний момент? Якщо так, то в яких сферах? Які причини для цього, і які аргументи проти?
Як багато людей вважають, що вони могли б брати участь більшою мірою, ніж вони роблять це в даний час, і як багато людей відчувають, що вони будуть це робити? Якщо так, то як і коли?
Як право на участь у прийнятті рішень гарантується в документах з прав людини?
Поради фасилітатору
У частині 2 заохочуйте учасників придумати настільки багато різних способів участі, скільки можливо. Для ідей зверніться до довідкової інформації про громадянський обов’язок.
ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
Громадські ініціативи та громадські слухання
Вплив на законодавчі органи є найбільш поширеним і ефективним механізмом, який вимагає систематичності та професійності. Так, недержавні організації беруть участь в розробці законів і законопроектів, проводять громадську експертизу, публікують заяви та звернення до громадян з різних питань в ЗМІ, організовують громадські дії (пікети, акції, семінари), лобіюють конкретні пропозиції в органах державної влади через депутатів та участь у виборах, проводять моніторинги здійснення рішень, опитування, аналізують досягнуті результати.
Поняття «громадські організації» не можна повністю зрозуміти без використання поняття держави, владних структур, державної (публічної) політики. Громадські організації всіма способами намагаються показати свою відмінність від державних структур (зокрема, термін «недержавні організації»), але — що є цілком природним — часто змушені звертатися за вирішенням суспільних проблем до владних структур. Тож, недержавним організаціям дуже важливо знайти збалансовану позицію щодо державних структур.
Важливим інструментом діяльності громадських організацій та окремих громадян є громадські ініціативи та громадські слухання.
Громадські ініціативи — одна з якостей громадської діяльності, що характеризує здатність громадянина чи спільноти до самостійних активних дій, до освоєння різних інновацій, вміння висувати для обговорення ті або інші проблеми і приймати конкретне рішення по їх вирішенню та реалізації.
Громадські слухання — можливість брати безпосередню участь у порушенні питань та внесенні пропозицій щодо питань місцевого чи національного значення.
Процес залучення громадських організацій до політичного процесу державних структур проходить у три етапи:
допомога у визначенні найбільш актуальних проблем для вирішення (узгодження шляхів подолання проблеми, визначення пріоритетності завдань);
політичне конструювання шляхів розв’язання проблеми (вибір найбільш правильного шляху з усіх можливих);
імплементація теорії у практику (безпосереднє вирішення проблеми).
Визначають також чотири можливі шляхи впливу громадських організацій на державну політику:
безпосередній вплив — розв’язання актуальних проблемних питань, які не можуть бути вирішені державою (цей вплив має короткостроковий ефект, якщо не комбінується з одночасним впливом на зміну політики держави щодо цього питання);
консультативний — направлення державної політики у правильне русло (громадські організації шукають шляхи представлення інтересів і проблем недостатньо репрезентованих груп через переговори з владними структурами — адвокація);
інноваційний — розробка та демонстрація нових шляхів вирішення проблем;
наглядовий — контроль за правильним виконанням державної політики.
В Україні існують такi шляхи впливу недержавних організацій на державні структури:
1. Право участі в законодавчому процесі шляхом вироблення законопроектів і пропозицій. Так 70 % НДО пропонують ініціативні проекти, тоді як 30 % організацій вносять поправки до нормативних актів.
2. Організація громадських слухань законопроекту.
3. Громадські ради, створені при державних органах з числа представників громадських об’єднань.
4. Підготовка експертних висновків, консультування на загальних підставах.
Отже, основною метою діяльності громадських організацій у представництві інтересів громадян має бути вдосконалення діяльності, оптимізації та відповідальності публічної влади.
Адвокація
Адвокація — діяльність з представництва та захисту інтересів клієнта (індивіда або групи людей), уповноваженої особи або організації з метою отримання клієнтами доступу до благ, на які вони мають право, але не можуть його реалізувати. Така мета досягається через взаємодію від імені клієнта з юридичними та фізичними особами, впливом на громадську думку та рішення в політичній, економічній, соціальній сфері державного управління.
Адвокація розглядається як один з методів соціальної роботи. Додатково вживаються терміни-аналоги: представництво інтересів, громадянське представництво, заступництво, поборництво, просування. Відповідно, особа, що спеціалізується в цій галузі, може називатися «представник інтересів», «фахівець з адвокації» або «поборник». Адвокація завжди відбувається в руслі захисту інтересів уразливих категорій населення.
Найпоширенішими формами представлення інтересів усіх соціальних верств і соціальних інституцій є лобіювання, а також: громадянська (адвокаційна, представницька) кампанія, окремі публічні акції, проведення досліджень з метою посилення певної аргументації, ініціювання судового процесу, створення груп і коаліцій тощо. Окремим видом представлення інтересів у соціальній роботі можна вважати практику посередництва. Додатково в межах представницьких кампаній або акцій можуть відбуватися мистецькі, освітні, інформаційні заходи, використовуватись соціальна реклама тощо. Також адвокаційні дії різняться за рівнем, на якому відбувається конфлікт інтересів: локальний, регіональний, національний, глобальний.
В Україні громадські організації офіційно не мають права на здійснення законодавчої ініціативи. Тому лобіювання є єдиним шляхом представлення інтересів громадських організацій. Поняття «лобізм» (від англ. «lobby» — закрите приміщення для прогулянок, кулуари) достатньо нове для нашого суспільства.
Наприклад, певна громадська організація хоче вирішити певну проблему. Вона розробила проект, виграла грант і, відповідно, реалізує задумане. У процесі діяльності проводяться семінари, конференції, моніторинги, опитування серед зацікавлених осіб. Результатом даної праці стає видання збірки матеріалів, у якій вказані найбільш оптимальні шляхи і способи вирішення проблеми. Дані матеріали надсилаються до законодавчих органів, комісій, урядових структур, тобто в ті установи, які займаються даною проблематикою, або ж можуть вплинути на вирішення даного питання. Окрім цього, ці матеріали надаються всім зацікавленим сторонам для створення суспільної думки. Так, громадська організація стає одним з механізмів лобіювання, адже основна суть його полягає в інформуванні законодавців і спрямуванні їх роботи в потрібне русло.
Активна модель лобіювання, що більш притаманна суспільствам з високим рівнем розвитку демократії, передбачає створення певної громадської організації, яка займається реалізацією вирішення певної проблеми самостійно. Після вирішення проблеми (скажімо, будівництво велотреку) дана організація або розпадається, або трансформується в громадську організацію з іншими функціями.
Якщо ж проблема місцева, доцільно звернутися до органу місцевого самоврядування або органу місцевої державної адміністрації. До того ж насамперед слід ознайомитися з переліком їхніх відділів, управлінь, інших структурних підрозділів. Це допоможе визначити, до відання якого з них належить проблема, яку ви бажаєте розв’язати.
Якщо ви вважаєте, що порушено ваші права, — ви можете звернутися до прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до суду.
Кожен, хто збирається звертатися до державних органів, повинен знати вимоги, які законодавство встановило для таких звернень. В Україні діє спеціальний закон, який регулює порядок звернення громадян і розгляду цих звернень, — Закон України «Про звернення громадян».
Отже, адвокація є одним із проявів соціальної активності громадян, який виражається в захисті інтересів окремих громадян або спільнот.
Волонтерство
Волонтерство (від фр. доброволець) — добровільна безкорисна суспільно корисна діяльність. Може здійснюватись і окремими людьми, і організаціями. Закон України «Про волонтерську діяльність» визначає її як добровільну неприбуткову соціально спрямовану діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги (безоплатних робіт і послуг). Згідно з цим законом волонтерська діяльність є формою благодійної діяльності і ґрунтується на принципах законності, гуманності, рівності, добровільності, безоплатності та неприбутковості. Вона не включає діяльність, що здійснюється на основі сімейних, дружніх або сусідських відносин.
Сприяння волонтерській діяльності й іншим формам громадської активності визначено стратегічним пріоритетом державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 року. У лютому 2016 цей указ втратив чинність згідно з указом «Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні». Відносини, пов’язані з провадженням волонтерської діяльності в Україні, регулюються Законом України «Про волонтерську діяльність» від 19 квітня 2011 року. Він містить обмеження за віком (з 14 років) щодо участі фізичних осіб у волонтерській діяльності.
Ознаки волонтерства:
1. Це діяльність, яка не передбачає фінансової винагороди. Якщо грошова виплата, яку люди отримують за роботу, дорівнює ринковій вартості цієї роботи або перевищує її, така діяльність не може вважатися волонтерською. Однак, кожен волонтер повинен мати забезпечене законодавством право на компенсацію витрат, пов’язаних зі своєю діяльністю. Це важливо, оскільки волонтерська діяльність не є донорською, і людина не повинна витрачати на неї власні кошти. Компенсація витрат має забезпечити участь у волонтерстві людей, фінансові ресурси яких є досить обмеженими.
2. Це діяльність, яка здійснюється з власної волі. Власна воля людини є основою волонтерської діяльності, але люди, які займаються волонтерством, рідко роблять це цілком добровільно. Зазвичай — унаслідок тиску з боку однолітків або почуття певного соціального обов’язку. Однак, цей критерій допомагає відрізнити справжню добровільну волонтерську діяльність від ситуації, коли певні дії спричинені тиском на індивіда визначених зовнішніх обставин.
3. Це діяльність, яка приносить користь як людям, які її здійснюють, так і суспільству в цілому. Цей критерій допомагає відрізнити волонтерство від просто проведення вільного часу, наприклад, від занять спортом (хоча коли хтось грає у футбольній команді, що збирає кошти на благодійну діяльність, це вважатиметься волонтерською діяльністю). Волонтери можуть допомагати як друзям, знайомим або сусідам, так і всьому суспільству. Лише допомога найближчим родичам не вважається волонтерською діяльністю.
Форми волонтерства:
неконтрольоване волонтерство — спонтанна допомога друзям, знайомим, сусідам, наприклад, догляд за дітьми, кур’єрська допомога або надання обладнання, допомога у ліквідації наслідків стихійних лих;
контрольоване волонтерство — допомога в рамках громадських організацій, муніципальних і державного секторів.
Типи волонтерської діяльності:
Взаємодопомога. У багатьох країнах світу взаємодопомога домінує в системі соціальної та економічної підтримки більшої частини населення. В Україні така традиція називалася толокою. Взаємодопомога також досить поширена в модерних суспільствах, особливо у формі організацій, що об’єднують людей зі схожими проблемами, наприклад, безробітних або хворих. Хоча самодопомога і відповідає названим вище критеріям, люди рідко вважають це волонтерством.
Філантропія чи надання послуг. Люди надають послуги всій громаді в цілому частіше, ніж групі, до якої вони належать. Здебільшого така волонтерська діяльність здійснюється через громадські організації, і тому більше поширена в модерних суспільствах.
Захист інтересів. Люди займаються волонтерською діяльністю, оскільки бажають соціальних змін і соціальної справедливості: наприклад, активна участь в екологічному русі, захист прав інвалідів, лобіювання покращення житлової політики тощо.
Участь в управлінні. Люди часто беруть участь в процесі управління, наприклад, як члени сільського комітету санітарного контролю води, вибрані представники органів місцевої влади або члени державних консультаційних комісій. Такий тип волонтерства поширений майже у всіх країнах, однак найбільш розвиненої форми набув у країнах із сильним громадянським суспільством.
Описані вище три критерії та чотири типи волонтерської діяльності можуть бути використані як основні орієнтири для визначення волонтерства, прийнятного для певного середовища (місцевої громади, провінції, країни).
Отже, волонтерство є однією з форм благодійності і однією з підвалин громадянського суспільства.
Методика
Інтерактив «Громадська організація»
Учасники об’єднуються в групи, і «утворюють» громадські організації. Мета: Вибрати напрям діяльності організації, назву, мету, запропонувати механізми контролю з боку громадянського суспільства за діяльністю держави.
Інтерактив «Обери позицію» («Куточки»)
Питання для обговорення:
Громадяни нашої країни можуть впливати на прийняття рішень органами місцевої і державної влади.
Участь громадян у суспільному житті впливає на можливості соціальної мобільності громадян.
Якщо влада тебе не чує, можна братися за зброю.
Громадські слухання не ефективні.
Держава має фінансово підтримувати волонтерів.
Інтерактив «Шлях у країну, яку створили ми»[2]
Вступ. Поясніть учасникам, що в цій вправі вони будуть малювати уявну карту, яка зображує маршрут в Країну, де враховані інтереси всіх громадян. Така країна з’явиться в майбутньому, а поки вона існує лише в уяві людей.
Запитайте учасників, чи знають вони народні казки або інші історії, у яких моральні ідеали метафорично показані у вигляді мандрівки або подорожі героя. Поговоріть про те, що, наприклад, темний ліс може служити метафорою зла, а наливне яблуко — символом спокуси. Мандрівник може продемонструвати моральну силу, перепливаючи бурхливу річку, або доброту — допомагаючи людям або істотам у скруті.
Робота в групах. Попросіть учасників об’єднатися у малі групи по 3 – 5 осіб. Роздайте їм великі аркуші паперу і маркери та дайте близько 10 хвилин для роботи з таких питань:
Як вони уявляють собі Ідеальну країну?
З якими перешкодами вони можуть зіткнутися на шляху до неї?
Які форми можуть задіяти громадяни для участі в суспільному житті?
Зберіть групи на пленарне засідання і попросіть учасників представити свої карти.
Аналіз та оцінка. Почніть з обговорення того, як було налагоджено взаємодію всередині груп, як приймалися рішення про те, що зображати на карті, і як вони малювали карту. Потім поговоріть про те, як може виглядати справжня Країна рівності і які перешкоди заважають до неї дістатися.
Чи сподобалася вправа учасникам? Чому?
Яка ваша ідеальна країна?
Які основні перешкоди заважають суспільству вже зараз стати Ідеальною країною?
Які форми можуть задіяти громадян для участі в суспільному житті?
Яку роль відіграє освіта в розширенні можливостей для активних дій?
Інтерактив «Мовою документів»
Визначте певні проблеми місцевого або державного рівня, які вас цікавлять. Визначте установи, які мають вплив на дані проблеми, і напишіть звернення до відповідних установ та організацій для розв’язання даних проблем.
Із Закону України «Про звернення громадян»
Стаття 5. Вимоги до звернення. Звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по-батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.
Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.
Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).
Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.
Стаття 8. Звернення, які не підлягають розгляду та вирішенню
Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.
Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті… та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.
Пам’ятка: Як написати звернення
1. Намагайтеся чітко визначити, до відання якого державного органу належить розв’язання проблеми, яку ви вважаєте за необхідне розв’язати.
2. Адресуйте своє звернення саме до того органу чи органів, до відання якого (яких) воно належить. Не слід направляти звернення до вищої організації, адже ви позбавляєте себе можливості звернутися до неї в разі незгоди з першою відповіддю.
3. Чітко викладіть сутність проблеми, свої аргументи, за можливості наведіть посилання на відповідні нормативні акти. Пошліться на документи, які підтверджують ваші аргументи, додайте до звернення їх копії (не оригінали!).
4. Чітко сформулюйте прохання, вимоги.
5. Обов’язково вкажіть своє прізвище, ім’я, по-батькові, адресу, контактні дані: поштову адресу, телефон, за наявності — електронну адресу.
6. Підпишіть звернення, вкажіть дату написання.
7. Кожний документ (заява), що потрапляє до установи, повинен фіксуватися секретарем у Книзі реєстрації вхідних документів. Вимагайте, щоб вам видали вхідний реєстраційний номер (за цим номером заяву легше буде відстежувати).
Рефлексія
1. Назвіть традиційні форми громадської участі в житті суспільства.
2. Зробіть порівняльну характеристику таких суспільних явищ, як страйк, мітинг, демонстрація, бойкот.
3. Проаналізуйте громадську участь як чинник формування національної свідомості.
4. Визначте причини благодійності та меценатства (наприклад, відомість і слава, надлишок коштів і бажання поділитися з іншими, високе почуття національної самосвідомості, піклування про інших тощо). Відповідь аргументуйте.
5. Чи існує інтелектуальна благодійність?
6. Які проблеми громадяни та громадські організації України можуть розв’язувати самостійно?
7. Чи може солідарність і довіра бути загрозою демократичному устрою в державі? Викладіть аргументи «за» і «проти» цієї тези.
8. Напишіть есе на тему «Позитивні й негативні аспекти конкурентності і солідарності».
9. Поясніть, які існують шляхи впливу недержавних організацій на державні структури в Україні.
10. Яким чином вирішується питання участі жінок в українському парламенті?
Джерела
Громадянин — Держава — Громадянське виховання. Антологія / Упорядник М. П. Рагозін і О. В. Сухомлинська. — Донецьк: Донбас, 2001. — 262 с.
Загальна декларація прав людини. — Харків: ХПГ, 1998. — 14 с.
Конституція України: права і свободи громадян: Навчально-методичний посібник в запитаннях і відповідях. — К.: Право, 1998. — 174 с.
Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М. І. Обушного. — К.: Арістей, 2006. — 432 с.
Політологія: підручник для вищих навч. закл. ЗС / За ред. В. Ф, Смолянюка. — 1-е вид. — Вінниця: Нова книга. — 2002. — 446 с.
Політичні партії в Україні / За ред. М. В. Якушинка. — К., 1998.— 136 с.
Політологія: кн. пер. Політика і суспільство/ А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. — 2-е вид., перероб. та доп. — К. — 2003. — 664 c.
Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Марченко та ін.; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Т. М. Лактіонової. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 256 с.
Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи/ В. І. Луговий, В. М. Князєв (заг. ред.), Українська Академія державного управління при Президентові України. — К.: Вид-во АУДУ, 2001.— 252 с.
[1] Компас. Режим доступу: https://www.coe.int/uk/web/compass/on-the-ladder
[2] Компас. Пособие по образованию в области прав человека с участием молодёжи. Режим доступу: http:// eycb.coe.int/compass/ru/chapter_2/2_30.html
